Цікаво
Сповідь: Народила троє дітей, та не стала їм матір’ю

Маю про це розповісти, бо несила вже нести цей тягар, заливаючи свій біль риданнями…

«Вам треба їхати на заробітки» Почалося все з того, що з моїм чоловік, коли він ремонтував на фермі трактор, сталася страшна біда — на нього упав причеп. Олег вижив, але лікарі сказали: аби він зміг ходити, потрібна шалена сума.

Я заробляла копійки, у хаті — двійко малих синів, матеріальну допомогу власник ферми виписав, але цього вистачило тільки на якийсь час — на знеболювальне й на те, щоб бодай стабілізувати стан чоловіка. Це був відчай.

Реклама

Ми разом намагалися придумати, що ж робити. Він запропонував продати хату. «Кохана, я не залишусь прикутим до ліжка інвалідом, — запевнив. — Або мене прооперують, або я наковтаюсь пігулок, і ти сама мені їх принесеш. Але пообіцяй, що не дозволиш мені все життя мучитися. Бодай з чогось почнімо, треба продати будинок, переїдемо до батьків, нічого, однієї кімнати якийсь час  нам вистачить. Потім з Божою поміччю збудуємо нову хату. Але спершу постав мене на ноги, благаю».

Вибору не було, і я погодилася. Покупець знайшовся одразу, але виручених грошей вистачало лише на початковий етап. Решту грошей я планувала взяти в банку. Та при укладанні договору купівлі-продажу розповіла новому власнику нашого дому, чому ми його продаємо. А він і порадив: «Якщо немає надії на чиюсь допомогу, вам треба поїхати на заробітки. Я можу навіть позичити решту необхідної суми, під розписку, звісно, з невеликими відсотками. Банк з вас більше здере». Порадившись із Олегом,  я погодилася.

Тож дітей ми віддали батькам, оплатили кілька операцій, а я  зібрала речі й подалась до далекої Італії.

Спину я не розгинала Перший рік був дуже важкий. Чим я тільки не займалася, мила  посуд в одному ресторані, підлогу — в іншому, працювала в  підсобних приміщеннях приватних магазинів, на складах тягала ящики з продуктами. Економила на всьому, кімнату винаймала  ще з трьома жінками, їла раз у день, вихідних не брала, усі  гроші надсилала на рахунок нашого рятівника, що позичив гроші.  Щомісяця підбивала підсумки, намагаючись вирахувати бодай рік  свого повернення. А з дому лише зрідка надходили сухі СМС-ки,  мовляв, першу операцію провели вдало, далі — три місяці  реабілітації. Другу операцію перенесли на кілька місяців від  призначеного терміну, бо чоловікові стало гірше. Масажі,  пігулки, реабілітологи.

Згодом чоловік повідомив, що потрібні ще гроші. Я мало не божеволіла, не розуміючи, як звести кінці з кінцями. Що вже казати про моє згорьоване материнське серце, — без діток воно краялося на шматки.

А потім мені раптово пощастило (тоді я саме так сприйняла нову  пропозицію). Мене познайомили з жінкою, котра за окрему плату  (300 євро) могла прилаштувати на хороше місце. Я поселилася у великому будинку, де жила сім’я з немовлятком. У дружини  господаря після пологів відмовили ноги, тож я мала доглядати не
лише її, але й дитину, на мені була також кухня та прибирання.  Тож спину я не розгинала, присісти було ніколи. Натомість почала отримувати більше як тисячу євро в місяць, притім не витрачалася ні на проживання, ані на харчування. Цьому й  тішилась, адже борг почав швидко зменшуватись, хоча паралельно
все ще потрібно було переказувати гроші в лікарню. Та й батькам тепер могла більше вділити, аби мали на що діток вдягати й годувати.

За цей час Олег взагалі перестав цікавитися моїм життям, писав лише, коли потрібні були гроші, коротко зазначаючи суму. Та і я не потребувала якихось ніжностей, не до того було. А одного дня, коли всі в будинку повкладалися спати, я сіла біля вікна й заплакала. Не змогла стримати істерику…

Також читають: Сповідь заробітчанки: Господиня нiби «ненароком» залишала пiд лiжком золотi прикраси

Напевно, заголосно я ридала, бо до кімнати ввійшов господар. Він дуже співчутливо до мене ставився, завжди запитував, чи чогось не привезти мені з магазину, чи достатньо я відпочила, чи підходить моїй спині матрац у спальні… Тож і того вечора почав розпитувати, що сталось. Я й поділилася. Усе виклала — і про трагедію з чоловіком, і про дітей, яких уже два роки не бачила, і про те, що мене в родині тепер сприймають лише як заробітчанку.

Лише господар пожалів мене Марко пішов на кухню й повернувся з пляшкою вина, налив мені й порадив випити, мовляв, допоможе заспокоїтись. Ми проговорили до ранку, тоді він дав мені вихідний, розуміючи, що я не матиму сил поратися по хаті. А сам покликав свою маму, яка того дня мене замінила. Відтоді ми стали наче близькими, здавалося, він мене розуміє і навіть намагається оберігати. Марко почав брати мене із собою за покупками, а дорогою додому ми заходили до кав’ярні. Іноді він привозив тістечка, які мені подобались, час до часу ми дивилися разом фільми, тихо обговорюючи, щоби не розбудити його малюка чи дружину.

Я не знаю, як це сталось… Може, тому що я почувалась, наче загнаний звір, що не бачить виходу, може, тому що вже давно не відчувала поряд близької душі. Але в якийсь момент я не змогла стриматись і зупинити його, мені й самій хотілось пригорнутися до когось небайдужого. Словом, ми стали коханцями. Так, я винна, але я справді покохала того чоловіка, мені було  так затишно коло нього, зрештою, я ж ні на що не розраховувала, хотіла лише побути якийсь час у його обіймах. А потім я все одно планувала повернутися до своєї сім’ї.

Та одного дня зрозуміла, що вагітна… Від Марка приховувала новину два місяці, знала, що він вимагатиме зробити аборт, а я ніколи б на це не наважилася. Так і сталося. Дізнавшись про мою вагітність, Марко знавіснів, дався взнаки його гарячий темперамент. Він вивів мене надвір і почав кричати, мовляв, що я собі надумала, звинувачував, що я все спланувала, аби загарбати його гроші й будинок. А я просто стояла й плакала, терплячи його образи й штурханці. Кілька днів після того він мовчав, бачити мене не хотів. А тоді покликав до кабінету, поклав на стіл конверт і сказав: «Роби що хочеш, але про цю дитину я не маю нічого знати. Подумай, а тоді скажеш, що вирішила».

У конверті було п’ять тисяч євро. Я думала всю ніч, а зранку повідомила своє рішення: «Я все зроблю сама. Твоя дружина ні про що не дізнається, я ж трохи в тілі, то вагітності сильно не буде помітно». Він лише сказав: «Роби, як знаєш». І пішов. Більше ми майже не розмовляли. Я продовжувала доглядати його малюка й дружину, прибирала, готувала, мила, прала. Та паралельно готувалася до здійснення свого плану. Для цього зателефонувала шкільній подрузі. Я знала, що вона працює у пологовому будинку, та ще й в іншій області, аніж мої рідні. Пояснила все в кількох словах, сказала лише, що прилечу народжувати до неї, а решту — при зустрічі.

«Яка ж ти гарна, моя люба» Отже, спершу я домовилася про відпустку на місяць, тоді подзвонила додому й сказала, що через кілька тижнів приїду. А потім повідомила подругу, щоби готувалася прийняти в мене пологи. Коли настав час, я увійшла до Юлиного кабінету, обійняла її, а тоді взяла зі столу аркуш паперу й написала заяву про відмову від дитини. Юлька витріщила очі.

— А тепер слухай і запам’ятовуй. У цій валізі речі для малюка, все новеньке, красиве, я сама обирала. У конверті — п’ять тисяч євро, це для дитини. Що найважливіше, я прошу тебе зробити все, аби в моєї крихітки одразу ж з’явилась сім’я. Юлю, вона не має бути сама, її мають любити…

Подруга пообіцяла зробити все, що в її силах. Пологи пройшли добре, на світ з’явилась чудова здорова дівчинка. Я лише раз взяла її на руки… Заливаючись сльозами, обцілувала свою крихітку, благословила й віддала Юлі, наказавши більше мені її не показувати. То було так важко, що здавалось, я не переживу. Та, зібравшись із силами, поїхала додому, навіть не заглядаючи на останок до свого немовлятка, бо іще мить, і я не змогла б її залишити. А тоді, хоч сідай з нею під церквою й проси милостиню… Ми не могли бути разом, удома — чоловік, який ледве почав вставати на ноги. А тут я з чужою дитиною?! Та й батько моєї донечки чітко дав зрозуміти, що ніколи не цікавитиметься її долею. Тому я повернулась додому, виснажена, нещасна, сама…

Першу годину в хаті було так тихо, ніби хтось помер. Здавалось, усі хочуть зробити вигляд, ніби раді бачити мене, та не могли навіть витиснути з себе посмішки. Діти від мене сахались, свекор зі свекрухою відводили очі, а від Олега віяло холодом: «Ти надовго? Відпочити, звісно, тобі потрібно… Поваляєшся, відіспишся, а назад як поїдеш, бусом? Олюнь, нам потрібні гроші, у мене попереду період реабілітації, за курси масажів треба платити. Та й діти ростуть, ти ж бачиш, у них — свої потреби».

Також читають: Сповідь: Я повернулась додому i не впiзнала доньки

Я протрималась тиждень, намагалася розтопити серця своїх синочків. Та марно, вони не признавали мене, не давали торкнутись, не хотіли розмовляти. Тож невдовзі я подзвонила хлопцям, що возять заробітчан в Італію, й попросила відвезти мене назад. Але й там на мене чекала несподіванка — на моє місце взяли молоду дівчину. Спершу Марко казав, що вони її найняли лише на місяць, а коли я прийшла у призначений день, щоби приступити до роботи, дівчина винесла мені листа. Там були гроші й записка від Марка: «Тобі вистачить на перший час».

Ми скоро побачимося Ще кілька місяців перебивалася випадковими підробітками, але то вже мене не лякало, я бралася за будь-яку роботу, щоби лише не мати вільного часу. Бо інакше починались істерики. А тут ще й несподівана зустріч із сусідкою з нашого села. Вона й пояснила, чого тоді так холодно зустріли мене рідні. Виявилось, в останній рік Олег зійшовся зі своєю масажисткою, за роботу якої розплачувався моїми грошима… А ту жінку мої діти вже давно називають «мамою»…

Я не могла собі пробачити, що через чоловіків занапастила себе й життя своїх дітей.

А через рік мені прийшов лист. Писала невідома жінка. Тепер я живу лише її листами, адже саме вона вдочерила мою крихітку. Перше повідомлення було коротким: «Мене звати Олександра, мені 40 років, із чоловіком ми одружені 11 років, мала два викидні, так і не стали батьками. Поки ви не подарували нам таку радість. Лікар Юлія Михайлівна допомагала нам удочерити Софійку (сподіваємось, вам подобається, як ми її назвали), дала ваші координати. Ми з чоловіком одразу вирішили, що коли доця виросте, обов’язково дізнається, що ми її удочерили. Все одно хтось колись проговориться, сусіди, наприклад, родичі… А жити в страху ми не захотіли, зрештою, так буде чесніше. Одразу хочу заспокоїти: гроші, що ви залишили для Софійки, ми поклали на її рахунок, буде їй на майбутнє».

Я одразу ж написала відповідь, щиро дякуючи за повідомлення. А ще попросила час до часу мені писати про неї, і якщо буде можливість, надсилати фото. Ось так я і жила всі наступні роки, очікуючи нових розповідей про мою маленьку донечку й розглядаючи її світлини. Може, й не вижила б, якби не ці люди, — їм вистачило любові не лише для моєї дитини, але й мудрості та сил підтримувати зв’язок зі мною. Завдяки їм я знайшла спокій. Потім познайомилася з чоловіком, тепер ми живемо разом, нарешті я не сама. Усе ніби почало налагоджуватися.

У середині осені я народила Софійку, цього року їй виповниться 16. Ми маємо познайомитися. Так вирішили її батьки, а я погодилася. Тож тепер з нетерпінням чекаю цього дня. Боюся, тремчу, але так хочу її побачити… Сподіваюсь, вона мені пробачить…

Ольга

Джерело.

Реклама

Реклама

Related Post